Бібліографічні відомості про життя Тейяра Пьера Шардена де

Тейяр Пьер Шарден де

Пьер Тейяр де Шарден (фр. Pierre Teilhard de Chardin; 1 травня 1881, замок Сарсена біля Клермон-Феррана, Овернь, Франція — 10 квітня 1955, Нью-Йорк) — французький теолог і філософ, священик-єзуїт, один із творців теорії ноосфери

Вніс значний вклад у палеонтологію, антропологію, філософію й католицьку теологію; створив свого роду синтез католицької християнської традиції й сучасної теорії космічної еволюції

Не залишив після себе ні школи, ні прямих учнів, але заснував новий плин у науці — тейярдизм.

Дослідники відзначають у його роботах незвичайне сполучення строго наукового стилю викладу, чіткої логічності побудов — і разючих по своїй поетиці й емоційному впливі фрагментів, порівнянних з духовними гімнами великих християнських містиків

У ряді країн (Франція, США, Нідерланди) існують асоціації, присвячені Тейяру де Шардену, виходить журнал, названий його ім’ям

Марі Жозеф Пьер Тейяр де Шарден народився 1 травня 1881 року в Сарсена (Овернь, Франція) у католицькій родині, четвертий з одинадцяти дітей. В 1892 році надійшов у коледж Дам-Де-Монгре, що належав Суспільству Ісуса (орден єзуїтів). В 1899 році, закінчивши коледж і одержавши ступінь бакалавра по спеціальностях філософія й математика, вступив в орден єзуїтів

З 1899 по 1901 учився в семінарії в екс-Ан-Провансі, після двох років новициата приніс перші обітниці й в 1901–1902 роках продовжував філософське й теологічне утворення в єзуїтській семінарії на острові Джерсі. З 1904 по 1907 рік викладав фізикові й хімію в єзуїтському коледжі Св. Сімейства в Каїрі. В 1908 році його направили в Гастингс (Англія, графство Суссекс) вивчати теологію. 14 серпня 1911 року, у віці 30 років, рукоположен у священики

З 1912 по 1914 рік працював в Інституті палеонтології людини при паризькому Музеї природної історії під керівництвом М. Буля (великого авторитету в області антропології й археології), разом з яким брав участь у розкопках на північно-заході Іспанії

У грудні 1914 року був покликаний в армію, служив санітаром-носієм. Пройшов всю війну, одержав Військову медаль і орден Почесного легіону. Саме під час війни (1916 рік) він написав своє перше есе «La vie cosmique» («Космічне життя») — філософські й наукові міркування про містика й духовне життя. Пізніше Тейяр де Шарден написала: «la guerre a ete une rencontre… avec l’Absolu» («війна була зустріччю… з Абсолютом»).

26 травня 1918 року він приніс вічні обітниці у Фуа-Де-Ліон. У серпні 1919, будучи на острові Джерсі, написав есе «Puissance spirituelle de la Matiere» («Духовна сила матерії»).

З 1920 року продовжував навчання в Сорбонне, в 1922 році захистив докторську дисертацію в області природничих наук (геологія, ботаніка, зоологія) по темі «Ссавці нижнього еоцена Франції» і одержав призначення на посаду професора кафедри геології паризького Католицького університету

В 1923 році відправився в дослідницьку експедицію в Тяньцзінь (Китай). Під час експедиції, у пустелі Ордос, написав кілька статей і есе, у тому числі «La Messe sur le Monde» («Всесвітня літургія»).

Його стаття, присвячена проблемі первородного гріха, не була зрозуміла в теологічних колах, концепцію Тейяра де Шардена порахували суперечному навчанню Церкви, йому заборонили публікації й публічні виступи, і у квітні 1926 року він знову був спрямований на роботу в Китай, де провів у цілому 20 літ

До 1932 року він працював у Тяньцзіні, потім — у Пекіні. З 1926 по 1935 рік Тейяр де Шарден взяв участь у п’яти геологічних експедиціях по Китаєві, у результаті яких вніс ряд уточнень у геологічну карту країни

З 1926 по 1927 рік перебував у східній Монголії й у ці ж роки створив першу свою більшу роботу — філолофсько^-теологічне есе «Le Milieu divin. Essai de vie interieure» («Божественне середовище. Нарис про внутрішнє життя»).

В 1929 році, беручи участь у стратиграфических роботах на розкопках у Чжоукоудяне біля Пекіна, Тейяр де Шарден разом з колегами виявляє останки синантропа (Homo erectus). Завдяки аналізу цієї знахідки він одержав широке визнання в наукових колах. Ще більшу славу йому й А. Брейлю принесло відкриття в 1931 році того, що синантроп користувався примітивними знаряддями й вогнем

У наступні роки він працював радником у національному геологічному департаменті Китаю, брав участь у науково-дослідних експедиціях (Китай, Центральна Азія, Памір, Бірма, Індія, Ява), бував у Франції, їздив ВСША.

З 1938 по 1939 рік він працював у Парижу, у журналі «Etudes» (інтелектуальний центр паризьких єзуїтів), йому було дозволено відновити цикл лекцій і семінарів. У червні 1939 року повернувся Вкитай.

З 1939 по 1946 року, під час Другої світової війни, Тейяр де Шарден перебував у змушеній ізоляції, у Пекіні. В 1940 році заснував разом з Пьером Леруа в Пекіні геобиологический інститут, а в 1943 році — теж з Леруа — почав випускати новий журнал «Геобиология». У ці роки (1937–1946) він створив головний свій добуток — «Le Phenomene humain» («Феномен людини»).

У травні 1946 року повернувся у Францію, відновив контакти в наукових колах, у квітні 1947 року взяв участь у конференції по еволюції, організованої паризьким Музеєм природної історії, у червні збирався в експедицію в Південну Африку, але через серцевий приступ був змушений від цього відмовитися

В 1950 році, у віці 70 років, Тейяра обрали в Паризьку академію наук, але заборона на публікації й публічні виступи як і раніше залишилися в силі. В 1952 році він покинув Францію й виїхав працювати в США, у Нью-Йорк, за запрошенням Фонду антропологічних досліджень Уеннера-Грена.

Брав участь у декількох експедиціях у Південну Африку. В 1954 році провів два місяці у Франції, в Оверни, у будинку своїх батьків

Тейяр де Шарден умер у Нью-Йорку від серцевого приступу 10 квітня 1955 року, у Великодню неділю. Роком раніше, на прийомі у французькому консульстві, він сказав своїм близьким друзям: «Я хотів би вмерти на Великдень, у день Воскресіння».

Після смерті Тейяра де Шардена була створена комісія, у яку ввійшли багато хто його друзі, у тому числі видатні вчені (А. Брейль, Дж. Хаксли, А. Тойнби, М. Мерло-Понти й др.). Комісія склала й підготувала до видання десятитомное зібрання творів, куди ввійшли практично всі його роботи, за винятком листів і деяких есе. Зібрання творів було відкрито в 1957 році «Феноменом людини».

Еволюція, уважає Тейяр де Шарден, не закінчилася на людині як індивідуумі, вона триває в міру того, як людство поєднується в співтовариства зі зростаючою диференціацією індивідуальних функцій і відповідно ступенем, що збільшується, взаємозв’язку. Людство усе більш щільно заселяє обмежений простір Землі, з’являються всі нові й нові засоби зв’язку

Дивергенція «поступається місцем… конвергенції, при якій раси, народи й нації консолідуються й удосконалюються шляхом взаимооплодотворения» [«Феномен людини»].

Від кліток (ембріонального мислячого покриву), що оперезали земну поверхню, через людину, що активізувала розумові можливості речовини й реализовали можливість самовідтворення мислячого шару, сфера розуму переходить в охвативающие всю планету «шари ноосфери».

Цей «тангенціальний мегасинтез», ця «суперкомбінація» ведуть до ривка «радіальних сил по головній осі еволюції», тому що більшої складності відповідає більша свідомість. Концентрація мислення в масштабі планети тісно зв’язана зі злиттям воєдино людського духу, що у результаті подальшої еволюції приведе до виникнення духу Землі. Але це — не останній етап

Наступним кроком, крім самоконцентрації ноосфери, є приєднання її до іншого розумового центра, сверхинтеллектуальному, ступінь розвитку якого вже не має потреби в матеріальному носії й цілком ставиться до сфери Духу

Таким чином, речовина, поступово збільшуючи ступінь організованості й самоконцентрації, еволюціонує в думку, а думка, випливаючи цим же шляхом, неминуче розвивається в Дух. Спочатку це буде Дух Землі. Потім концентрированность і соборність бажань всіх елементів Духа Землі покладе початок Парусии — Другому Пришестю Христа, заклику до Христу про рух назустріч [«Божественне середовище»].

Графічно еволюційний процес можна зобразити як конус простору-часу, у підставі якого — множинність і хаос, а на вершині — вищий полюс еволюції, крапка останнього об’єднання в диференційовану єдність, «крапка Омега», «центр, що сіяє в центрі системи центрів» [«Феномен людини»]. Елементи, або центри (особистості) зв’язує між собою енергія любові. Атрибути крапки Омега — автономність, готівка, необоротність і трансцендентність

Крапка Омега для Тейяра де Шардена є Бог, що завдяки силі свого притягання дає напрямок і ціль прогресивно, що еволюціонує синтезу. Процес еволюції — природне приуготовление до сверхприродному порядку, зазначеному Христом.

Коли в ході еволюції матерія-енергія виснажить весь свій потенціал до подальшого духовного розвитку, конвергенція космічного природного порядку й сверхприродного порядку приведе до Парусии, «унікальної й найвищої події, у якому Історичне з’єднається із Трансцендентним» [«Божественне середовище»].

Слово Божие (Logos), із самого початку іманентне природі, є синтезуюча сила, що «творить, поєднуючи», приводячи елементи в усі більше неймовірні сполучення всупереч тенденції кентропии.

Завдяки втіленню в історичному Христі Слово Божие виявило свою еволюційну міць у вищій формі — особистої любові. У самопожертві Христа розкривається любов Бога до людини, заклик відвернутися від гріха (езопового опору божественної об’єднуючої любові), щоб сконцентруватися на Христі, щирому «центрі всіх центрів».

Воскресши, Христос продовжив свій рух як «космічний Христос» до останнього полюса притягання (Омезі), приводячи людей їхнім власним волевиявленням в органічну єдність один з одним із центром у Христі

Таким чином, основою й завершенням наукової космогонії Тейяра де Шардена є його теологія

«Кінець світу — внутрішнє повернення до себе цілком всієї ноосфери, що досягла одночасно крайнього ступеня своєї складності й своєї зосередженості

Кінець світу — переворот рівноваги, відділення свідомості, що зрештою досягло досконалості, від своєї матеріальної матриці, щоб відтепер мати можливість всією своєю силою спочивати в Богу-Омезі» [«Феномен людини»].

Цей варіант розвитку подій реалізується в тому випадку, якщо зло на завершальному етапі Землі буде перебувати в мінімумі. Але можливий і варіант, що зло, зростаючи одночасно з добром, досягне до фіналу свого вищого щабля

Тоді можливо, що ноосфера, що досягла певної крапки об’єднання, «знову роз’єднається на дві зони, притяга_ відповідно двома антагоністичними полюсами поклоніння

На зону думки, що ніколи не була єдиною. І на зону всеосяжної любові, що пожвавлює й… що виділяє, щоб неї завершити, лише одну частину ноосфери — ту, котра зважиться „зробити крок“ за межі себе, в інше» [«Феномен людини»].

— Бібліографія* Lettres d’Egypte* Ecrits du Temps de la Guerre* Le Phenomene Humain (1955)* Le Groupe Zoologique Humain (1956)* Le Milieu Divin (1957)* L’Avenir de l’Homme (1959)* Тейяр де Шарден П. Божественне середовище. — М.: Renaissanse, 1992* Тейяр де Шарден П. Феномен людини. — М.: Наука, 1987


Понравилась статья? Поделиться с друзьями: